Паскаль Брюкнер: «Путін прагне дезінтеграції Європи і її розпаду»
Філософ, письменник, публіцист, політичний коментатор та автор книги «Тиранія каяття» Паскаль Брюкнер провів відкриту зустріч з українськими читачами в книгарні «Є». Найцікавіші його думки про те, кого Україна має вбачати своїм найголовнішим союзником, в чому причина бездіяльності Європи, і через що європейці хочуть вибачитись перед Путіним – у матеріалі Platfor.ma.
Ознакою демократичного режиму є здатність визнавати свої помилки і критикувати свої дії. Наприклад, той факт, що французи визнали свою провину перед євреями за те, що вони робили з ними під час Другої світової війни – це позитивний момент, і він має право на існування. Але тут виникає питання міри. Самокритика і визнання своїх помилок – це добре, але усьому є межа. Для французів і європейців характерно переходити цю межу, і звинувачувати себе у всіх гріхах.
Якщо для прикладу взяти сьогоднішню ситуацію, то у Франції існує думка, що це ми самі винні, ми принижували Росію і Путіна. Саме це викликало в нього такий протест, і треба вибачитися перед ним, аби його заспокоїти. Мазохізм виникає в тих ситуаціях, коли на нас хтось нападає, а ми кажемо, що то ми самі винні, адже спровокували це. Висловлюємо ті звинувачення, які інші адресують нам.
Взагалі європейці вже два рази вважали, що історія закінчилася. Перший раз – в 1945-му році, коли закінчилася Друга світова війна, і другий раз – в 1990-му році, коли впала Берлінська стіна. Здавалося, що історія закінчилася, що армія більше не потрібна, люди будуть жити у мирі та злагоді. Але останні 20 років показали, що це пряма протилежність сподіванням. Історія вимагає від людей їхньої уваги. І те, що ми бачимо останні пів року – це явний приклад того, що не можна відсторонитися, і події вимагають нашої в ній участі.
Європа завжди була поділена мінімум на дві частини. Так склалося, що Західна і Східна Європа мають дві історії. Східна Європа змогла зберегти те, що ми, Західна Європа, втратили. Це сенс опору. Я б сказав, що це дуже симптоматично.
В умовах сьогодення, коли ви боретеся і виступаєте за європейські ідеали, молодь в Західній Європі демонструє зовсім інше. Вона демонструє свою розчарованість капіталізмом, і закликає до певного колективізму.
Тобто прямо протилежний рух. І треба усвідомлювати, що свобода має свою ціну. Зараз здається, що це не так важливо і не так дорого, але це не оцінимо, якщо подивитися на відстані. В Західній Європі відношення до цієї європейської ідеї викликає більшою мірою індиферентність та відразу. А для вас, людей зі Східної Європи, європейська ідея є якимось ідеалом. Найважливіше, що вам треба подолати – не негативне ставлення Західної Європи, а її повну незацікавленість, повну індиферентність до ситуації.
Ця байдужість, можливо, в чомусь виходить від кризи 2008-го року, коли європейці у цих складних економічних умовах сконцентрувалися на своїх проблемах, і цікавилися собою набагато більше, ніж зовнішніми проблемами. І також, в цьому свою роль відіграє той факт, що Європа перебуває у постійному створенні та будівництві. Ми продовжуємо створювати Європейський парламент, якісь європейські інституції. Воно створюється і створюється, ми дуже заклопотані цими процесами, і не звертаємо увагу на те, що відбувається деінде. Треба визнати і усвідомити, що залізна завіса впала наприкінці XX століття, але ментальна залізна завіса продовжує існувати. Для багатьох європейців Росія була і продовжує залишатися жандармом цієї частини світу. Тобто вона стримувала і керувала всіма цими маленькими народами Східної Європи, і тримала їх під своїм впливом. Коли розвалився Радянський Союз, відбулося падіння цих комуністичних режимів, і для багатьох європейців цей процес був катастрофою. Тому що виникла велика кількість незалежних народів, які хотіли ввійти у європейську історію: Прибалтійські країни, країни Східної Європи. Тому багато хто в Європі вважав, що Москва повинна керувати цією частиною, повинна стримувати її і контролювати. І можна сказати, що багато європейців віддають перевагу думці «краще хай буде несправедливість, ніж безлад».
Європа вважає, що зла вже немає. Є тільки невеликі непорозуміння. І те, що виникають якість конфлікти – це означає що ми ще недостатньо поговорили, мало пояснили свою позицію, не послухали одне одного, і звідси виходять їхні безкінечні збори і зустрічі.
Європа вважає, що історія Європи – це щось таке відокремлене, і, якщо поза нею народи конфліктують, вбивають одне одного, то це тому, що вони варвари. Тому що вони недостатньо цивілізовані. Це якась манера зневажати інші народи. А те, що ми спостерігаємо останнім часом, ця ідея Путіна відновити СРСР, відновити імперію, включити в неї Білорусію, Молдову, Україну, Казахстан, – це є парадоксом, тому що він для самого себе є «Заходом». Він ототожнює самого себе із Заходом. Те,що відбувається в Європі, ті збочення з його точки зору – це означає, що Європа помиляється, Європа втратила правильний шлях. Він вважає себе таким Третім Римом, тобто він втілює все те, що Європа втратила. І звідси походить той успіх, яким він користується серед крайньо правих і крайньо лівих партій у Франції, та значної кількості політичних діячів. Він наче втілює ті ідеали, які втратила Європа.
До речі, цей союз між крайньо лівими і крайньо правими, він не є ідеологічним союзом, він ситуативний. Крайньо праві підтримують Путіна, тому що для них ідеалом є сильний лідер і режим. Президент демократії – це той, хто весь час вагається і зважає на інші думки, ніколи не може висловити свою тверду позицію, тобто це слабка фігура. А Путін наказ дав – наказ виконується. Тобто це відповідає ідеалам крайньо правих. Для крайньо лівих – це інший підхід. Для них Росія є прямим нащадком СРСР, тому все, що робить Росія, це все апріорі добре. Не може бути погано, тому що це комуністична ідея, яка продовжується. Також, на думку крайньо лівих, треба підтримувати все, що спрямовано проти Сполучених Штатів. Чавес, Кастро, Путін, – це все добре, тому що це все антиамериканське. І також, крайньо лівим не подобається ця кількість національних держав, яка виникла, тому що ідеал – це великий інтернаціонал. Тому боротьба маленьких народів, маленьких націй за свою державність також вступає в протиріччя з їхніми поглядами. Різні за ідеологіями рухи зійшлися в одній точці. Це ситуативна спільність, не ідеологічна. І ще треба зважати на те, що, наприклад, у Франції завжди дуже сильні антиамериканські погляди. Тому, якщо є щось, що спрямовано проти Сполучених Штатів, то Франція підтримує це.
Однак я бачу багато позитивного. Привабливість Європи полягає в поєднанні свободи, економічного благополуччя та безпеки. Цей синтез унікальний в історії людства. Ми змогли встановити мир між народами, які сторіччями воювали між собою. Сьогодні немислима війна між Францією та Німеччиною, між Францією та Іспанією, хоча ми знаємо, що ці війни існували століттями. В Європі є свобода думки, свобода висловлювати іншу точку зору, в Європі є економічне процвітання, благополуччя, в Європі є система безпеки. Тобто ми живемо сьогодні в Європі краще, ніж будь хто жив у світі в будь-який момент історії. Саме тому багато африканців, азіатів прагнуть жити в Європі, так само, як вони прагнуть жити в Сполучених Штатах, наприклад. І це є привабливістю Європи. Я думаю, що такого немає, наприклад, в Росії.
Щось мені не відомо, щоб були якісь тисячі людей, які б чекали на кордонах дозволу, аби приїхати жити в Росії, адже там жити добре.
Я вважаю позитивним явищем те, що у нас у Франції починаються дискусії, яких не було, скажімо, шість місяців тому. Я не скажу, що є одностайна підтримка, або повне розуміння, але є факт, що шість місяців тому французам було зовсім байдуже до України, це було десь далеко і щось нецікаве, а сьогодні цей сюжет щодня на шпальтах газет центральної преси і щодня обговорюється. Той факт, що люди формують якусь точку зору, не важливо за чи проти, головне, що стосовно України – це вже позитив. Це питання їх цікавить. Висловлювання, які останнім часом дозволяв собі Путін, або люди з його найближчого оточення, коли вони казали, що «до Парижу дійдуть», або що «можуть Сполучені Штати зруйнувати одним ударом», такі речі не проходять безслідно, і люди звертають увагу на такі безглузді заяви. Це робить свою справу. Я вважаю, що Європа починає пробуджуватись. Те, що люди сперечаються в середині Франції, в Європі, і предметом цих суперечок є Україна – це вже свідчить про те, що Європа пробуджується. І те, що дві найбільші газети Франції Le Monde і Le Figaro висловлюють дуже стриману позицію стосовно Росії, свідчить про підтримку України.
Відомий історик Тімоті Снайдер в своїй книзі «Криваві землі» пише, що найбільшу ціну за союз Сталіна і Гітлера заплатили Білорусія та Україна. Нещодавно я спілкувався з одним приятелем у Франції, який спитав мене : «А чого вони захотіли в Європу? Навіщо?». Людині дійсно цікаво, чому ви так вирішили. Не потрібно, щоб Європа відчувала провину за те, чого вона не додала Україні. Потрібно, щоб Європа мала чітке політичне бачення, що можна дозволяти Росії робити, а чого не можна. Після цього слідують санкції. Це найголовніше.
Хоч я і європеєць, але змушений вам сказати, що треба шукати союзника не в Європі. Союзник, на якого можна покластися, за Атлантикою.
Тому що саме на Сполучені Штати розраховували Румунія, Польща, Прибалтійські країни. Захист Європи походить від Сполучених Штатів, а НАТО, хоча його існування і критикували європейці – це об’єднання, яке дійсно захищає Європу.
Те, чого прагне Путін – це дезінтеграція Європи, і її розпаду. Він не Сталін, не Петро I, він людина, яка протягом життя навчилася користуватися подвійними стандартами. Він офіцер КДБ, який був дуже засмучений, коли впала Берлінська стіна. Логіка, якою керуються такі люди така: «Це моє, це моє, а про ваше ми ще поговоримо». Також можна сказати, що стратегія, яку вони застосовують по відношенню до сусідів – це стратегія сосиски. Відрізаємо по шматочку, і потім нічого не лишається. Ми також знаємо, що планується в Парижі побудувати нову російську церкву. І вже заздалегідь відомо, що вона буде нашпигована підслуховуючими пристроями, тому що недалеко знаходиться Міністерство закордонних справ. Я вважаю, що це все треба зупинити раніше, ніж воно дійде до свого крайнього ступеню розвитку. Європа дуже ризикує, коли вона займає таку вичікувальну позицію.
